Безмежно вдячні за співпрацю, за зустріч у літньому клубі, за можливість познайомити дітей з народними ремеслами та побачити справжню рукотворну красу.

Працівники Всеукраїнського центру вишивки та килимарства взяли участь у етнографічному квесті, що проходив у Решетилівській філії І ступеня.Варто сказати, що колектив цього освітнього закладу міста подбали про те, щоб учні цікаво і корисно проводили своє дозвілля у літньому клубі «Ми вдома – в Україні», що реалізується в нашій країні за підтримки Швейцарії в рамках від DECIDE (це швейцарсько-український проєкт «Децентралізація для розвитку демократичної освіти, в число переможців якого увійшла і Решетилівська громада).Та головне, колектив школи піклувався, щоб відпочинок вихованців був максимально безпечним, тому під час різних заходів ділили дітей на невеликі групи. Ось з такими групами на станції «Ремесла» працювали і наші фахівці, зокрема провідний художник з вишивки Ірина Павлюченко. Вона розповіла школярам про українські традиції, народні ремесла, більш детально зупинилася на притаманних решетилівському краєві – рослинному килимарстві та вишивці, зокрема «білим по білому».Ірина Миколаївна повідала дітям про цікаві моменти з історії Решетилівки, як краю мистецького, звідки походить назва нашого міста, а також про те, що кожному регіону України притаманні свій орнамент, традиційні кольори, навіть техніки вишивання. Сорочки можуть відрізнятися за фасоном, кольором, візерунком. Для Полтавщини характерні сорочки з вишивкою пастельних кольорів.Кожен візерунок, на традиційній українській вишиванці, має своє значення і призначення. Такий одяг має оберегову функцію. Колись у будні українці носили так звані «буденки» – сорочки з небіленого полотна сірого кольору з «біднішою» вишивкою, або й без неї. А на свята вдягали білу, багату традиційним візерунком. Ремесло вишивати матері передавали своїм донькам, а бабусі – внучкам. Колись кожна дівчина, навіть знатного роду, повинна була уміти вишивати. Важливо, щоб на зворотному боці вишитої сорочки не було вузликів, бо начебто вони можуть стати причинами помилок і нещасть в житті людини, яка носитиме вишиванку.Розповідаючи про те, що кожен регіон України має своє святкове вбрання, Ірина Павлюченко продемонструвала це на ляльках-манекенах. А також повідала, що в ряді областей, коли дівчина виходила заміж, їй відрізали косу і покривали голову спеціальним убором (наміткою, хусткою, очіпком). Потім волосся відростало, але голова жінки завжди залишалася покритою. Дівчата носили віночки, стрічки, обручі, а також хустки. Всі дівочі головні убори були відкритими й не приховували коси – гордість і красу кожної дівчини.Діти з цікавістю розглядали виставку виробів, створених у Всеукраїнському центрі вишивки та килимарства. У них «горіли» оченята, коли доторкалися до сорочок, рушників та інших виробів майстринь нашого Центру. Школярі не стримували емоцій, яких було ціле розмаїття…– О! А ця сорочка легша, а ось ця важча! – вигукували хлопчики і дівчатка, оглядаючи сорочки, вишиті бісером і нитками.– Ого яка вишивка велика! Все це руками зробили? Я такого рушника ще не бачив! – дивувався хлопчик, розглядаючи рушник з багатою ручною вишивкою «білим по білому».– А мені оцей рушник сподобався, – вказувала дівчинка на рушник «Дерево життя» з червоною (машинною) вишивкою.– Дуже красива оця сорочка!– А мені оця… І оця… І оця! Усі!– І в моєї мами є вишитий фартух!– Дивіться, дивіться, які вишиті сумки!– І я б ходила з такою сумкою.– А можна потримати ляльку?– А в цієї є коса, а в цієї не має!– І одяг на ляльках різний…– Дивіться, а ці килимки мов намальовані картини!– А я бачила великі килими, вони дуже гарні……Як розповіли педагоги, учні люблять подібні заходи, тож навіть за кілька днів у дітей не стерлися враження про цей квест.